(Сцена прикрашена рушниками, портретом,декораціями, висловами із творів. Біля сцени виставка творів Кобзаря, а за допомогою мультимедійних засобів й слайд-шоу демонструються ілюстрації до поезій Т.Г.Шевченка)

 

            «І мене в сім’ї великій,                           «Учітеся, БРАТИ МОЇ,

              в сім’ї вольній, новій,                              думайте, читайте,

              Не забудьте пом’янути                           І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ,

              незлим тихим словом.»                          і свого не цурайтесь.»

                                                                                              

 

«Ну щоб, здавалося, слова...

Слова та голос –

більш нічого.

А серце б’ється – ожива

Як їх почує!...»

 

 

 

Слайд №1.

 

...Жива,

Жива душа поетова святая,

Жива в святих його річах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

 

 

Слайд №2.

Ведучий 1    Щовесни, коли тануть сніги,

                      І на рясті просяє веселка,

                      Повні сил і живої снаги,

                      Ми вшануємо пам'ять Шевченка.

 

Ведучий 2    Благословен той день той час,

                      Коли прослалась килимами

                      Земля,  яку сходив Тарас

                      Малими босими ногами.

                      Земля, яку скропив Тарас

                      Дрібними росами-сльозами.

 

В-1: Ми відчуваємо Тебе, Тарасе, своїм сучасником. Ти - наш пророк, духовний батько, творець і рятівник нації, який зробив незриме в  історії зримим у слові, дав народному духові точку опори і повернув самоповагу українцям.

 

В-2: Тарас Шевченко - Вільний дух! Його душа ніколи не вмирає. Він дарував вічність українському слову, передбачив наше майбутнє відродження.

 

В-1: Поезія для Тараса дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця. Як дбайливий садівник, він плекає, доглядає їх. Але твори сумні. Причина їх суму - народне лихо.

 

В-2: Не джерельна вода поливає його вірші-квіти, а сльози трударів і його особистості. Він пише для народу України:

 

Слайд №3.

 

Вірш «Думи мої…» читає  

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?...

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?...

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльозами… чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?...

Не питали б люди, що в мене болить?

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нуджу світом? «Нічого робить», -

Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!

Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи, –

Я більше не хочу.

Одну сльозу з очей карих –

І пан над панами!

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

 

В-1: До появи Шевченка український народ мав уже багатовікову культурну традицію, усну й писемну, мав скарби літописів, багатющий фольклор з величними козацькими думами  та незрівнянною красою ліричної пісні, мав, нарешті, найбільше надбання своєї національної культури – мову, таку співучу, яскраво поетичну, мову, що була ніби створена для поетів.  

 

В-2: Хіба могли не схвилювати юну уяву поета чуті з дитинства від дідуся перекази про чумаків та гайдамаків, хіба могло минути безслідно для його вразливої душі знайомство з літописом Величка чи з псалмами Сковороди? Все це невичерпно живило Шевченкову творчість, усе це входило у світ його поезій.

          

Слайд №4.

 

      Уривок вірша «Тарасова ніч» 

 

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата –

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

 В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує –

Аж лихо сміється…

«Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись – панували,

 Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,

А другая  з поля;

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

 Ніхто її не рятує…

Козачество гине;

Гине слава, батьківщина;

Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти.

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніати налітають,-

Нема кому порадоньки дати.

Обізвався Наливайко –

Не стало Кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга –

За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

 

В-1: «Мені тринадцятий минало.

            Я пас ягнята за селом.

            Чи то так сонечко сіяло,

            Чи так мені чого було?

           

В-2: Шевченко був і пастухом, і погоничем, і чого тільки не робив! Але ж йому  хотілося стати малярем! Усе, що бачив, хотілося змалювати. Та минали літа, і було йому вже 15 років. Ось так і відплив якось непомітно Тарас від берега дитинства.

 

Слайд №5.

Вірш «Минають дні, минають ночі»

 

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу,чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль,боже,

То дай злої! злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем завмирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні… то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать  в неволі,

А ще гірше – спати, спати,

І спати на волі –

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! злої!

 

В-1: Україна і Бог надихали кожне слово Тараса. Зміст його поезії визначається глибоким національно-християнським світоглядом - вірою в Україну і в Бога, як творця, що саме є Правдою і Любов'ю.

 

В-2: Поет часто звертається до Всевишнього з молитвою-подякою, молитвою-проханням, молитвою-мрією, роздумом, скаргою, жалем. У них він благає Господа за цілу націю і майже ніколи - за себе:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більш на землі нікому

Не поклонітесь.

 

Слайд №6.

Поезія «Думка» 

 

 Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серця в’яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люди – як чужії,

Ні з ким говорити:

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати;

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує:

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люди не спитають –

Тай нащо питати?

Нехай плаче сиротина.

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому, зрадливому

На лютеє горе

 

В-2: Віра Тараса пророча, бо говорив він від імені мільйонів, як обранець самого Бога, наділений такою любов'ю до свого народу, що заради нього готовий був жертвувати власним життям. Тому мав моральне право сказати українцям:

 

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть

 

Слайд №7.

Вірш «Мені однаково чи буду…»

 

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в степу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі,

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».  

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

 

В-1: Кобзар бачив, як гине українська культура і нація під натиском ззовні. Він бачив, як українці відрікаються від Батьківщини, від своєї землі, і народжувалися у нього такі гіркі рядки:

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу,

Та й більш нічого.

 

Слайд №8

Вірш «Гомоніла Україна» (уривок із поеми «Гайдамаки»)

 

Гомоніла Україна,

довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й  висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А онуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,  

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш –

Серце усміхнеться.

 

В-2: Тарас Шевченко був заклятим ворогом всякого насильства, тому й вибрав темою своїх пісень долю жінки, як одну з найбільших плям  на загальному похмурому тлі суспільного ладу. Найбільше людське горе він бачив у горі жіночім, і саме тому така непоборна й сильна його жіноча лірика, сповнена милосердям і любов'ю.

 

Слайд №9.

Уривок із поеми «Причинна »

 

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

 

Слайд №10.

Уривок із поеми «Сон»

 

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає—

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину,

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазури в печінки,—

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: «Нехай, - каже,

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі —

І царята, і старчата —

Адамові діти.

І той... і той... а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть! Я свою п'ю,

А не кров людськую!

 

Слайд №11

Уривок із поеми «Тополя»

 

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого до

Стан високий, лист широкий —

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить;

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

 

В-1: З Шевченком пов'язаний великий образ матері-страдниці: і тієї, що змушена втопити своє байстря, і тієї, що в коротеньку хвилину відпочинку пестує свого сина і тільки уві сні бачить його вільну долю, і нарешті -  величної матері Христа. Мати – то найсвятіше на світі: «А хто матір зневажає, того бог карає».

 

Слайд №12.

Уривок із поеми «І мертвим, і живим…»

 

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться самотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

 Тихо засіяє..

Обніміте ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

 

В-2: Тема материнства є одвічною темою в літературі. Немає такого поета чи письменника, який би не присвячував вірші матері. Згадаймо Лесю Українку, Максима Рильського, Ліну Костенко і Василя Симоненка. У їх творах образ матері - це символ чистоти, дівочої непорочності та доброти, страдниці, яка весь тягар життя несла на своїх дужих плечах.

 

В-1: Хто б  краще сказав про святість і високе покликання материнства, ніж Тарас Шевченко?

У нашім краї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З малим дитяточком своїм.

 

Слайд №13.

Уривок із поеми «Наймичка»  

 

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

 

«Ой тумане, тумане,—

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна,— єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину!

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата...

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».

 

В-2: Символ  духовності, краси і правди пов'язаний з тими морально-соціальним проблемами, до яких звертався поет. Це насамперед гірка доля жінки – кріпачки, якої топчуть ногами пани, обезчещують дівчат і пускають у світ на муку сотні покриток.

 

Слайд №14.

Вірш «Лілея»

 

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

 

  Моя мати... чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала. Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в'яла

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла... А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що я його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люди,

Будинок спалили...

А мене, не знаю за що,

Убити — не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люди віку. Я умерла

Зимою під тином.

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люди... боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий боже, милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

 

В-1: На жаль, особливо болючою для сьогодення є проблема відірваності більшості українців від свого коріння, їх незнання свого походження, роду, історії, краю, Вітчизни.  Та чи тільки незнання є причиною нашого всенародного лиха?! Звичайно, болючим є сам факт небажання знати свою рідну мову, зберігати і примножувати звичаї і традиції свого народу.

 

В-2:  Прикро, що деякі українці краще знають чужу мову і чужі традиції, аніж свої власні. Т. Шевченко засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися вітчизняного і схилялися перед іноземним.

 

Слайд №15.

Уривок із поеми «І мертвим, і живим...»

 

Схаменіться,недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

 І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі!волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу,

Та й більш нічого…

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

 

В-1: Дуже непросте ставлення Шевченка до Бога. Складний і суперечливий образ його створено в поезіях. Так у поемі «Кавказ»автор звертається до поборників волі «не забутих Богом»:

Борітеся - поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за Вас слава

І воля святая!

 

Слайд №16.

Уривок з твору «Кавказ»

 

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові,—

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави бога,

Великого бога.

 

Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тільки плакать, плакать, плакать,

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

 

В-2: І де б  не був, куди б не кидало Шевченка життя, він прохав долю, щоб

 

          Або хоч крихітку землі

          Із-за Дніпра мого святого

          Святії вітри принесли,

          Та й більш нічого… 

 

В-1: Усього 47 років судилося прожити Шевченкові... До болю мало…

9 березня цього року виповнюється 200 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка і 150 років від дня його перепоховання в Каневі, на Чернечій горі, як і заповідав великий син України.

 

Слайд №17.

Вірш «Заповіт»

 

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

В-2: Емоційна наснага Шевченкових образів, широта і вільність його асоціативного мислення, проникливо-творче використання фольклорних мотивів, образів, народних символів, сила слова поезій – усі ці риси, ці поетичні гени виявилися актуальними і плідними і для сучасної поезії.

 

 Вірш Ліни Костенко «Посвята Шевченку» читають ведучі

 

В-1: Кобзарю, знаєш, нелегка епоха

Оцей ХХ невгамовний вік.

Завихрень – безліч,  тиші – анітрохи,

А струсам різним утрачаєш лік.

 

В-2: Звичайні норми починають старіти,

Тривожний пошук зводиться в закон,

Коли стоїть історія на старті

Перед ривком в космічний стадіон.

 

В-1: Вона на фініші розірве Чумацький шлях

Мов стрічку золоту і невагома у блакитній прірві

Відчує враз вагому самоту,

І позивні прокотяться луною

Крізь далі неосяжно голубі...

 

В-2: А як же ми, співці кори земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?

 

В-1: Тарас гранітний дивиться суворо:

А ви гартуйте ваші голоси

Не пустослів’ям пишним та барвистим,

Не скаргами,

Не белькотом надії,

Не криками,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі не легкій.

 

В-2: Бо пам’ятайте, що на цій планеті,

Відколи сотворив її Пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

 

В-1: Творчість Шевченка - це книга буття українців, своєрідна візитна картка українського народу. Недаремно Шевченків «Кобзар»  як найбільшу святиню й чи не єдине посвідчення про особу брали з собою до невідомої Канади наприкінці XIX століття перші українські переселенці.

В-2: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», - ці слова великого українського поета аніскільки не втратили своєї актуальності й сьогодні.

В-1: Ось і сьогодні в нашій гімназичній сім’ї прозвучало живе слово Тараса Шевченка. І ще раз ми переконуємося в поетичній величі та неперевершеності сили таланту Кобзаря.

В-2: Геніальний поет, правдолюб, борець, охоронець української культури та мови – це Шевченко. 

В-1: Мученик, знавець історії, патріот, народний месник, творець – це Шевченко.

В-2:  Поет прекрасно знав і розумів душу українського народу, а тому закликав:

 

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!